Завантаження... (0%)

Якісно працювати для земляків буду і без партійного благословення

Ми знайомі дуже давно: в 1993 році після школи і до вступу у вуз Вадим Татусь працював у редакції газети «Голос Полісся». Тому маю можливість порівняти, як змінився Вадим Вікторович за 21 рік.

Вадим Вікторович Татусь – відомий український бізнесмен, донедавна генеральний директор найбільшого вітчизняного підприємства з випуску автомобільних шин «Росава». Тих самих шин, які, відпрацювавши свій ресурс на дорозі, увійшли в історію, палаючи на Майдані.
Розмовляли на багато тем: про родину, про Україну, та найбільше про те, яким чином нині, в умовах фактичної війни й економічної кризи в країні, власними силами можна змінити на краще життя земляків – людей української глибинки, які живуть вдалині від моря, транспортних коридорів і розвинених мегаполісів. Категоричний у
своїх судженнях, проте грунтовно економічно підкований, співрозмовник справив на мене враження як людина амбітна, навіть вперта, але при цьому вельми надійна, і, як в нас кажуть, – світла…
Такі люди, як Вадим Татусь, на мою думку, можуть стати певною опорою процесу становлення України, принаймні своєрідною самопоміччю
для мешканців хоча б одного регіону. Переконайтеся у цьому самі.

– Не можу жити без новин: щопівгодини хвилююся від сумних повідомлень про події на Сході, або забиваю собі мізки інфою про подорожчання усіх товарів першої необхідності, продуктів, комунальних послуг. Он, подивіться, ціна на бензин щодня скаче. Як вижити?

– Треба турбуватися не про те, як менше коштів витратити, а проте, яким чином більше заробити. Закон ринкової економіки: не треба боятися великих витрат, треба боятися низьких доходів. І за ціною на бензин не варто побиватися, адже в Європі він коштує удвічі дорожче, навіть в Росії, де сировини для нього неміряно, ціна не так вже й сильно відрізняється від української… Звідси висновок: бензин дешевшим вже не стане – треба нам думати і працювати над збільшенням наших доходів.

– А Ви, мабуть, у Гарвардському університеті економіку вивчали, – так переконливо мене «обламали»…

– Типу того. Економіку в Києво-Могилянській Академії, а право у Національному університеті імені Тараса Шевченка. Кандидатську дисертацію незабаром буду захищати з управління проектами і програмами.

– Солідно. Пробачте, а ким працюєте?

– Все більше у бізнесі, – хімічна га- лузь, автодорожнє будівництво. Протягом двадцяти років багато прийшлося потрудитися, знання даремно не пропали. Чули, мабуть, про потужне українське підприємство «Росава», на якому виготовляють шини для легковиків, сільськогосподарської техніки, а тепер і для військових БТРів? Так ось, пять років довелося очолювати правління цього підприємства, півтора року
був його генеральним директором. Ні багато, ні мало, але запустив модернізацію підприємства, вивів його на міжнародні ринки. Тепер в усьому світі можна зустріти на автомобілях шини з надписом «Зроблено в Україні». Серед досягнень також і укладена угода зі світовим лідером «GOODYEAR» на постачання для потреб їх європейських заводів гумових сумішей для подальшого виробництва шин.
А починав, як ви, журналістом, в районній газеті на Поліссі. Знаю, що журналісти народ принциповий, адже й сам таким є. Скажу більше, – таким мене навчив бути приклад рідного батька. Він у мене теж журналістом був, редактором газети «Голос Полісся», а зараз уже багато років Віктор Андрійович Татусь служить громаді на посаді селищного голови Рокитного.

– Дайте вгадаю, – ви зараз, мабуть, є кандидатом в народні депутати? Цікаво дуже, – від якої партії?

– З першим пунктом попали в яблучко. Так, маю намір балотуватися по одномандатному мажоритарному округу №155, який якраз охоплює і мою Батьківщину, – Зарічненський, Рокитнівський, Володимирецький, Дубровицький райони і місто Кузнецовськ. Вважаю, пора щось корисне на державному рівні і для своїх земляків зробити.
А от на рахунок партійної приналежності помиляєтеся! Я – позапартійний. І думка моя щодо тих, хто прикрившись партійною бронею, лізе до парламенту, доволі критична. Особисто мені, щоб якісно працювати у Верховній Раді для своїх земляків, партійний агреман не потрібен. (Агреман – попереднє погодження однією із сторін, вірча грамота в дипломатії).

– А хіба для Вас не почесно було б стати висуванцем провідної партії, скажімо, того ж Блоку Петра Порошенка, який закликає народ почати жити по-новому?

– Йти за списком партії – то одне, а бути депутатом-мажоритарником дещо інше, – на мій погляд, навіть
складніше завдання. У мене багато однодумців серед прихильників різних партійних поглядів. А мій батько, Віктор Андрійович Татусь, який залишається для мене найбільшим авторитетом у житті, взагалі давній член Соціалістичної партії. Серед тих, хто сьогодні генерує правильні і корисні для суспільства
ідеї, мені, наприклад, цікавий мер Львова Андрій Садовий і його «Самопоміч». Хоч я і не є членом цієї
партії, та все ж хотів би запросити Садового виступити перед поліщуками у нас на Рівненщині. В нього
є чому повчитися, особливо це було б корисно представникам місцевого самоврядування. Мені подобається як особистість і як бізнесмен Петро Порошенко, адже знаю його ділові якості, зустрічав особисто. Скажу більше, голосував за цього політика на президентських виборах. Але я не є членом його партії, і не
поспішаю вступати до лав будь яких інших провладних чи опозиційних партій та блоків!

– Кажете, зустрічалися з Порошенком особисто…

– Так. Я вхожу до Асоціації випускників Києво-Могилянської Академії. Це свого роду братство, яке має можливість організовувати для свого товариства зустрічі із цікавими знаковими особистостями – представниками політичних і бізнесових кіл України і світу. Я, приміром, в листопаді 2013 року, за лічені дні до початку Євромайдану, брав участь у зустрічі з Яном Томбінським –головою представництва Європейського Союзу в Україні. Мав можливість задати відверті запитання і, повірте, задав їх. Сумний і стурбований тоді був пан Томбінський.

Знаєте, яку бізнес-пораду Порошенка я взяв на замітку під час схожої зустрічі? Вона звучить приблизно так: «Якщо ти вранці прокинувся і розмірковуєш чи йти тобі на роботу, чи залишитися вдома і
повалятися в ліжку, – поглянь чи лежить поряд на тумбочці журнал «Форбс» із твоїм зображенням на
першій сторінці (фото вгорі). Якщо ні, то хутко збирайся і біжи на ро- боту…» Доволі мудро, як на мене.

– Згоден, всім нам варто більше й ефективніше працювати. Але повернуся до теми виборів.
Що поганого у тому, коли за- можна людина заходить на округ і, приміром, через свій благодійний фонд починає допомагати місцевим у вирішенні якихось проблем, приміром, – придбає комп’ютер для школи, костюми для танцювального гурту, нарешті дерева у парку висадить? Все ж на користь…

– То називається прихований підкуп виборців, і при цьому ніякого оновлення влади не передбачається!
Працюють старі схеми, незважаючи на те, що українське суспільство пройшло Майдан і визвольну війну. І гірко від того стає, коли такий кандидат є висуванцем провладної партії. Все це потрібно викорінювати! Інакше за що гинули українці на Майдані?
Благодійність – це, звичайно, дуже добре. Але благодійність має бути щирою. Треба робити добро і не просити нічого взамін. Якщо ж кожна так звана «копійчана благодійність» ретельно документується, фотографується, щоб потім максимально все це описати в газетах, в Інтернеті тощо, в мене особисто закрадаються сумніви у щирості такої допомоги.
Більше того, мені це нагадує «бла- годійність» кандидатів і депутатів від влади, які попередні десятиліття вичавлювали з людей і підприємців останні соки, потім за державні, тобто наші з вами кошти, будували, приміром, школи чи лікарні. Будівництвом, звичайно, займались, «свої» фірми – так, щоб жодна копійка не вислизнула!. Невже це теж благодійність?

– То що тепер, – відмовлятися від допомоги, яку пропонують, хронічно недофінансованим владою закладам культури й освіти, або добровольчим батальйонам АТО, яких взагалі народ своїм коштом споряджає, чи збіднілим родинам поранених бійців? Ви – то, особисто, Вадиме Вікторовичу, добровольцям чи майданівцям хоч чимось допомагали?

– Звичайно, у такій складній ситуації, яка склалася в Україні, справжні чесні волонтери ідуть на вагу
золота і без них не обійтися. Але я глибоко переконаний, що добрі справи потрібно робити тихо, як рекомендує людям Біблійний завіт.
На Майдан 2004 року ми з дружиною приносили теплі речі і каремати. На Євромайдан в грудні 2013
року привозили до барикади на вулиці Грушевського продукти, кухонне приладдя і гарячий чай для активістів під Стелою Незалежності.
Пізніше ми зі старшим сином Антоном носили ліки і передавали дівчатам з медичної служби біля будинку
Профспілок. Уточнювали новий список – і на наступний день знову при- ходили. І вечірня прогулянка, і добра справа одночасно (посміхається). Наша квартира у Києві розташована на Подолі, неподалік від Європейської площі і вулиці Грушевського, так що вибухи і крики людей на Майдані моя родина запам’ятала надовго, а запах палених шин, здається, й досі не вивітрився.
Дуже не хочеться третього Майдану, тому що він може обернутися справжньою катастрофою. Ми повинні зробити все, щоб цього не допустити.
Добровольцям АТО купував і передавав спорядження. Та розповідати всім прізвища бійців та назви батальйонів не збираюся принципово. Можу лише сказати, що за все передане (а це і бронежилети, по які ми їздили спеціально на фабрику у Ворзель, і теплі речі, білизна, засоби гігієни, сигарети, чай тощо) найбільшу подяку, крізь сльози, ми почули за патріотич- ний дитячий малюнок від моїх синів, який ті поклали всередину у «бронік» четвертого класу захисту …
(Далі буде)

 

Автор: Леонід ІЩУК

За матеріалами: Газета «Новини Рокитнівщини» № 75-76 (876-877)

25.09.2014

. © 2014 У разі використання матеріалів сайту посилання на tatus.com.ua є обов'язковим.